Моя работа во всеукраинском конкурсе "Коронация слова 2018"

Липневий аромат

Здавалося, це було зовсім нещодавно, але пройшло вже ціле життя…

Про красу Києва вже давно ходить багато легенд, написано безліч оповідань, а його широким просторам не можна не дивуватись і не захоплюватися. Яке тільки враження складає благоліпна краса Софійської площі з її колоритною старовинною архітектурою, міст закоханих, завжди зустрічає тендітні юні серця своєю витонченістю та дивовижними  видами, а непорушні та могучі брати Кий, Щек, Хорив з їх красунею - сестрою Либідь, розкривають неймовірний вид на блакитну гладь широкого Дніпра.

От і неподалік Голосіївського парку, де височіють багатоповерхові будинки, в маленькому затишному  дворі, шовковисті гілки старих могутніх каштанів схилялися над стомленим асфальтом, а юна киянка Олеся  із захопленням поринала  у цікаву книжкову історію.

-         Олесю, доню! – голосно кличе мама, - ходи вже додому.

-          Мамо, люба! Вже йду. Одна сторіночка лишилася, - не відриваючись від книжки, вигукнула дівчина.

-          Ти тільки-но подивися Сашко, хто там під каштанами сидить, - дуже нахабно вигукнув парубок, що проходив поруч.

Обертаючись, позаду дівчина побачила двох хлопців, які нестримно прямували до неї. Скоріше поспішаючи додому, Олеся намагалася не чути образ збоку хлопців, але  не встигнувши, опинилася  у їх пазурах.

-         Допоможіть, - слізно просила дівчина.

Почувши стривожений голос доньки, мати помчала на вулицю.

 - Гей, хлопці! Чи не соромно вам так поводитися із дівчиною, несподівано почулося неподалік.

Молодий, спортивний юнак, з карими очима, з шовковистою шевелюрою та широкими плечима, впевнено прямував до компанії парубків.

-         А тобі що? Йди звідси, - нахабно вигукнув один з них.

-         Вибачайте, але ні!

Між хлопцями розв’язалася  сутичка. Побачивши усю міць юнака та розлючену мати Олесі, лякливі боягузи не думаючи втекли геть.

-         Отже, ви мій рятівник? Чи я можу спитатися яке ваше ім’я? – тремтячим голосом поцікавилася дівчина.

-         Євген, - твердо відповів хлопець.

З того часу, молоді люди не розлучалися. Щодня, повертаючись з університету, прямували вже на своє місце – до Голосіївського ставочку.

 Тихий липневий день, зелені ставки немов теплий кисіль  розлилися  уздовж берегів парку, пір’ясті каченята грайливо помахуючи крильцятами, пливли за мамою-качкою, а квітучі лілії , розкриваючи свої пишні бутони, лагідно посміхалися сонячному дню.

-         Ах, Києве мій! Як я захоплююся твоєю красою, твоїми просторами, - ніжно обіймаючи Олесю, наспівував Євген.

-         Так і справді, він дивовижний, - підтримала дівчина.

Притулившись до хлопця, Олеся нестримно вдихала аромат його парфуму. Свіжий, водночас тонкий аромат, перегукуючись із солодким парковим повітрям, легкою хмаринкою схилявся  над двома закоханими.

-         Євгене, що це в тебе за хустинка на шиї, - з цікавістю спитала дівчина.

-              Вона дуже дорога мені, залишилася від близької мені людини, - дивлячись на хустку і стискаючі її у руці, хлопець задумався.

Дівчина була дуже вихована, тому не наважилася запитати подробиці.

Пройшов час і Олеся з Євгеном ставали все ближче один до одного. Повсякчас гуляючи уздовж  мосту закоханих,  вони вдивлялися в мальовничу далечінь широких київських просторів.

-         Олесю! Ти тільки не хвилюйся. Люба моя голубонько! – здавалося дещо стривожено промовив хлопець.

-         Що сталося Євгешо? – не менш стривожено запитала дівчина.

-         Мене призвали люба.

-          Куди? – великі оченята дівчини, немов би стали ще більшими умить.

-         Захищати Батьківщину.

Стиснувши долоні коханого у своїх, Олеся заплакала.

-         Я повинен, це мій обов’язок.

Пожовкле, оксамитове листя, повільно злітало з могутнього гілля старенького каштану, легенька шовкова хустка те і діло зривалася з тендітних плечей слідом за осіннім вітром, а сповнені тривоги, надії та безмежного кохання очі не переставали дивитися один на одного.

Навіть знаходячись на відстані, молоді люди були немов разом. Вони не переставали листуватися та вкладали у кожен рядок свої глибокі почуття.

«Моя мила Олеся! Моя голубка! Моє кохання! Сьогодні пройшов великим шляхом тяжкого бою, але зміг впоратися  і не просто вийшов з нього неушкодженим, а виконав поставлену  переді мною ціль.  А ціль  у нас одна – захистити Батьківщину! А це означає, що і надалі  я зможу впоратися. Ти моя мила  не хвилюйся, я  повернуся і ми неодмінно  одружимося з тобою. Тільки чекай, тільки чекай на мене. Згадуй мила, той липневий аромат біля ставочку в Голосіївському парку».

Вчитуючись в улюблені рядки, Олеся не  могла стримувати сліз.

От і зима вже на порозі, шовковий іній сріблястими візерунками огортав холодне віконенне скло, а пухнастий сніг немов намисто нависав на каштановому гіллі біля вікна Олесі.

-         Мамо, щось Євгеша довго не пише мені, я дуже хвилююся за нього.

-         Ну що ти доню! Я думаю все добре.

Обіймаючи такі дорогі серцю листи, дівчина не могла заспокоїтися, тому не вагаючись  вирішила подзвонити у військову частину, але дізналася про жахливе. Євген загинув героєм у бою.

У розпачі дівчина вибігла на вулицю та у весь голос закричала.

-         О Києве мій! Мій друже любий! Твоє повітря, твої ставки, твоя краса – вони бачили наше кохання. Не може, ні не може воно завершитися. Мій друже Києве, обійми мене свої теплим вітром, приголуб мене своїм дзвінким співом.

Не озираючись назад, дівчина поспішала до Голосіївського парку, на їх з Євгеном місце. Нещодавно зелений прозорий ставок, сяяв як чисте  дзеркало , в яке те і діло заглядали високі  стрункі дерева.

Озирнувшись, Олеся побачила хустинку, що лежала прямо на снігу.

-         Це ж хустинка Євгена, не може бути! Він живий, мій коханий.

Схопивши хустку, дівчина ніжно притиснула її до себе.

-         Той самий липневий аромат, його аромат.

На мить їй здалося, що ставок знову поблискує теплим блакитним сяйвом, невеличкі катамарани із закоханими, впевнено розсікають його гладь, а поряд розповзаються в різні боки експресивні витончені лілії.

Заплющуючи очі, дівчина почула легкий дотик до свого плеча, озирнувшись вона не могла повірити своїм очам!

-         Євгене, милий! Я знала, я чекала. Ти живий.

-         Так моя голубонько, так. Я тобі обіцяв, що завжди буду з тобою. І я поруч.

Міцно обіймаючись, закохані не могли відірватись одне від одного, схиливши голову на плече Євгену, Олеся не стримувала своїх емоцій. Одинока, холодна слізка спускалася рум’яною дівочою щокою, а змерзлі від морозу руки, стискали міцні плечі хлопця. Взявшись за руки молоді люди повільно спрямували уздовж голосіївського ставку, поринаючи у спогади теплих днів та солодкого липневого аромату.